СОЦІАЛЬНА
АДАПТАЦІЯ
На жаль, у
деяких родинах малюку з ДЦП із самого початку відводиться позиція так званої
«немічної судини». А дії батьків зводяться лише до того, аби вберегти своє чадо
від «згубних» впливів зовнішнього середовища. За такого підходу діти, як
правило, на превелику силу пристосовуються до самостійного дорослого життя. У
колі родини вони звикають до того, що постійна, щоденна допомога стає
невід’ємною частиною їхнього буття. Звичайно, діти з порушеннями
опорно-рухового апарата потребують більшої підтримки з боку дорослих, ніж
звичайні, але не потрібно забувати, що безмежна і віддана допомога часто
призводить до пасивного способу життя, відсутності ініціативи. Крім того, у
дитини, вихованої таким чином, формується стійке споживацьке відношення до
усіх, хто її оточує (а вони навряд чи кинуться рятувати за першим закликом).
Ось чому дуже важливо, аби у малюка завжди були прямі обов’язки, за які
відповідає тільки він сам. Наприклад, під час прибирання він може витирати пил,
а якщо мама миє посуд – стати поруч і помити ляльковий сервіз. Вдома є
акваріум? Тоді дитина може годувати рибок. А можливо, буде із задоволенням
поливати квіти на підвіконні. Головне, щоб батьки не забували хвалити її навіть
за найменший прояв активності і в жодному разі не показували своє невдоволення,
навіть якщо сліди «бурхливої діяльності» маленького хазяїна доведеться усувати
кілька годин. Це той випадок, коли терпіння і повна самовідданість дорослих йде
на користь дитині. Наприклад, самостійне вдягання сприяє зміцненню м’язів рук,
розвитку координації рухів та орієнтування у просторі, навіть дозволяє
збагатити активний словниковий запас. Спочатку нехай дитина вдягне на
прогулянку ляльку або плюшевого ведмедика і при цьому пояснить мамі, що і як
вона робить. Завдання дорослого – заохочувати дитину говорити не тільки одно- –
двоскладовими реченнями, а й повними розгорнутими фразами. Згодом її мова буде
змінюватися, і з кожною спробою вислови будуть більше схожі на ті, які вона чує
від батьків. Потім маляті можна довірити самостійно вдягти свою шапочку або
застебнути «липучки» на черевиках.
ХОДІМО ГУЛЯТИ
Прогулянка –
дуже важливий захід, і вона вимагає попередньої підготовки. Спочатку можна
познайомити дитину з місцевістю, уточнити розташування різних споруд на
дитячому майданчику, поспостерігати, як грають інші діти. Не варто відразу
включати малечу у колективну гру. Якийсь час вона може просто побути поруч із
граючими, аби звикнути до незнайомих людей, адаптуватися до нової ситуації.
Потім маля може
запропонувати
свою допомогу дітям, які молодші за нього. Наприклад, якщо у сусідської
дівчинки ніяк не виходить пасочка з піску, а дитина уже давно навчилася робити
чудові пасочки.
На жаль,
спроба познайомитися з дітьми у дворі далеко не завжди закінчується успішно.
При невдачі дитина замикається в собі, втрачає впевненість і відмовляється від
будь-яких дій взагалі. Таке становище можна виправити, «програвши» ситуації,
які травмують дитину, у спокійній обстановці. Наприклад, за допомогою
домашнього лялькового театру. Інсценівка дозволяє поекспериментувати з різними
реакціями у відповідь на травмуючі моменти і вибрати найбільш раціональний тип
поведінки. Але якщо такі спроби викликають протест з боку дитини, не треба
наполягати. Краще відкласти гру на деякий час і повернутися до неї, коли дитина
сама буде готова до цього.
СПІЛКУВАННЯ В
ГОСТЯХ
Малу кількість
контактів з однолітками можна компенсувати відвідуванням знайомих і друзів. Для
візитів найкраще підбирати ранкові часи або час після обіднього сну, коли
дитина досить бадьора і не встигла втомитися від активної діяльності. Однак,
якщо маля, тільки-но переступивши поріг чужого будинку, раптом заливається
невтримним плачем, засмучуватися не варто. Як і вважати, що вдасться відволікти
його яскравими іграшками або веселими іграми з іншими дітьми. Навряд чи, маючи
настільки сильне джерело збудження, дитина зможе моментально переключитися на
інший вид діяльності. А її негативне сприйняття навколишнього оточення свідчить
лише про те, що наразі дитина ще не готова прийняти змінені умови як безпечну
обставину. У такому випадку батькам варто час від часу самим запрошувати
приятелів до себе додому, щоб дитині було легше звикнути до нових людей і
включити їх у коло своїх близьких знайомих. Як правило, діти із захворюваннями
ЦНС прекрасно відчувають добре відношення до себе і самі тягнуться до щирих,
відкритих людей. Маючи високу чутливість нервової системи, вони легко
переймають емоційне тло навколишньої ситуації та відповідно реагують. У першу
чергу такі малята помічають тембр та інтонацію голосу, а в останню –
прислухаються до інформаційної частини сказаного.
Я НЕ САМОТНІЙ
У розвитку
будь-якої дитини наступає такий етап, коли їй вже замало спілкуватися лише у
домашньому середовищі (з батьками, бабусею або нянькою), і їй необхідні
контакти у дитячому колективі. Тобто, прийшов час вирушати до дитячого садку.
Цей момент, важливий і для здорових дітей, має особливе значення для малюка з ДЦП.
Адже взаємини з однолітками у дошкільному дитинстві зазвичай стають основою для
формування подальших навичок спілкування та соціалізації в суспільстві.
У великих
містах існують центри, де навчаються дошколята з ДЦП. Це можуть бути окремі
групи для дітей з порушеннями розвитку у масових дитячих садках, куди приймають
малят не тільки з порушенням опорно-рухового апарата, але й із затримкою
психічного розвитку або інтелектуальною недостатністю. Проте такі установи не
спеціалізуються на соціальній адаптації дітей-інвалідів, і малята із ДЦП не
завжди отримують там належну допомогу. Набагато ефективніше працюють у цьому
напрямку спеціалізовані реабілітаційні центри. Тут дошколятам з церебральним
паралічем допомагають вирішити проблему самітності і страху перед оточуючими,
учать
розумінню
того, що, незважаючи на багато обмежень, разом можна досягти непоганих
результатів, а спілкуватися можна не тільки за допомогою слів.
НАВЧАЄМОСЯ
ВДОМА
Навчання у
домашніх умовах має і переваги, і недоліки. Безсумнівно, у звичній, добре
знайомій обстановці дитина відчуває впевненість і захищеність. А індивідуальна
робота педагога з малям дозволяє приділити йому максимальну увагу і ретельно
контролювати процес засвоєння матеріалу. Однак неможливо осягнути всю повноту
людських відносин, перебуваючи тільки в колі родини або читаючи книги. Навчання
сам-на-сам з викладачем позбавляє хвору дитину необхідного спілкування з
однолітками. За таких умов процес соціалізації значно сповільнюється, а багато
проблем у взаєминах з оточуючими так і залишаються невирішеними.
ЗАКОНИ УСПІХУ
Якщо мама і
папа хочуть виховати свою дитину повноцінною особистістю, максимально
адаптованою до існування в суспільстві, незважаючи на важкий недуг, їм потрібно
засвоїти два золоті правила ефективної роботи:
1. У кожної
дитини є індивідуальний діапазон доступних можливостей, при ретельному вивченні
якого можна підібрати найбільш адекватну частку навантаження.
2. Гарного
результату можна досягти лише у тому випадку, якщо спиратися на грані
можливого, а не оглядатися на минулі поразки. Запорука успіху – це планомірна,
терпляча і цілеспрямована робота.
Але головне,
що повинна знати і відчувати дитина, – те, що у величезному і не завжди
дружелюбному світі є маленький острівець, де вона завжди може відчути себе
захищеною, любимою і бажаною. А прагнення досягти чогось у житті з’явиться лише
тоді, коли маленька людина повірить, що здатна змінити свій стан у суспільстві.
Мами і папи завжди повинні пам’ятати: кожна дитина обов’язково стане дорослою.
І від рішень, прийнятих нами сьогодні, будуть залежати завтрашні перемоги і
поразки наших дітей.
Комментариев нет:
Отправить комментарий